Історія зарубіжної літератури

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ


СЛТ



Огляд глосарія за абеткою

Спеціальні | А | Б | В | Г | Ґ | Д | Е | Є | Ж | З | И | І | Ї | Й | К | Л | М | Н | О | П | Р | С | Т | У | Ф | Х | Ц | Ч | Ш | Щ | Ь | Ю | Я | Все

Т

ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ПЕРЕКЛАДАЧА

ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ПЕРЕКЛА­ДАЧА. На думку багатьох перекладознавців, обов'язковою умовою перекладацького успіху є подібність творчих особистостей перекладача та автора, твори якого він перекладає. Апріорно-теоретичні міркування і безліч прикладів нібито повністю підтверджують це положення. Проникнення у семантико-стилістичну структуру першотвору, а отже, конгеніальне відтворення його полегшується близькістю творчих індивідуальностей. Ця близькість ґрунтується на таких феноменах.

1. Близькість соціально-філософського світосприйняття. Важить не лише близькість або тотожність світосприйняття в цілому, але навіть близькість окремих його сторін. Світосприйняття Р.Кіплінга та К.Симонова різні. Але споріденість суворих, "чоловічих", солдатських балад англійського поета з фронтовою поезією Симонова підштовхнула його до перекладів творів Кіплінга.

2. Психологічна близькість і подібність темпераментів.

3. Близькість літературного напряму та стилю. В.Жуковський конгеніально перекладав західно-європейських сентименталістів і романтиків, але гірше – Гомера. П.Тичина чудово перекладав О.Туманяна, непогано Х.Ботєва, окремі вірші О.Пушкіна, але в більшості випадків невдало інтерпретував пушкінські тексти. Ще гірше – Г.Гайне, чий стиль майже полярний стилю Тичини. Успіх перекладів М.Бажаном грузинських поем "Витязь у тигровій шкурі" Шота Руставелі, "Давитіані" Д.Гурамішвілі, "Палестина, Палестина" Г.Абашідзе закономірно пояснюється близькістю "кованості" цих поем творчій манері українського поета. Близькість Творчої індивідуальності перекладача до оригіналу, точне сприйняття того, як повинно бути в оригіналі, разом із знанням семантико-стильових паралелей у рідній мові дають можливість наблизитися до першотвору, навіть коли перекладач користується підрядником ("Мій Дагестан" Расула Гамзатова у перекладі В.Солоухіна), перекладом-посередником низької якості, навіть фальси­фікацією або містифікацією: "Пісні західних слов'ян" Пушкіна ближчі до справжніх сербохорватських народних пісень, аніж "Гузла" П.Меріме.

4. Жанрова близькість. Той, хто позбавлений поетично-версифікаційного таланту, не може перекладати віршовані твори. Для відтворення гумористичного і сатиричного твору перекладачеві відчуття гумору необхідно не менше, ніж авторові оригіналу. Має бути "стовідсоткове" сприйняття емоційно-експресивного стилю першотвору. В цьому разі можлива навіть втрата певних складників семантико-стилістичної структури з додаванням нових, вагомих з ідейно-естетичного погляду, хоча це позбавляє переклад комунікативно-репре­зентативної функції, але водночас переклад може являти самостійну художню вартість. Невипадковий успіх М.Зощенка як перекладача сатиричних повістей фінського письменника М.Лассіла "За сірниками", і "Воскреслий із мертвих", Остапа Вишні як перекладача комедії М.Гоголя "Ревізор", "Одруження" і В.Маяковського "Клоп". Тим більш талант гумориста необхідний, коли об'єктивно мовні еквіваленти не дають змоги дослівно передати певні гумористичні місця, скажімо, гру слів або фразеологізм і виникає потреба надолужити цю втрату. Так робить О.Вишня, перекладаючи "Одруження". Серед перекладачів дитячої літератури успіху переважно досягають ті, котрі самі пишуть для дітей, отже розуміють жанр, закони та психологію маленьких читачів. Ще наочніша жанр детермінованість, коли перекладач береться виключно за один жанр: створення української антології світової байки М.Годованцем.

Цікаві спостереження над перекладами творів сучасників. Досить часто між авторами першотвору і перекладачем існує взаємоблизькість у позаперекладацьких сферах: взаємні переклади Б.Брехта і С.Третьякова; В.Броневський – переклади з Маяковського, В.Сосюра – О.Прокофьєва, Б.Окуджава – польських пісень А.Осецької.

Не менш показовий частковий збіг творчих індивідуальностей. Пушкін переклав з А.Міцкевича балади: "Чати", "Три Будриси", у яких є реалістичні тенденції, відсутня фантастика. Повз романтичні фантастичні балади Пушкін пройшов. Очевидна вибірковість – прояв часткового збігу творчих індивідуальностей.

Поряд з фактами близькості творчих індивідуальностей авторів першотвору та перекладу є протилежні приклади. Існують перекладачі, що однаково майстерно відтворюють явища різних напрямів, періодів, жанрів, стилів, емоційної забарвленості: російськомовна "Антологія грузинської поезії" М.Заболоцького. Ще більш широкий перекладацький діапазон Ю.Тувіма, котрий майстерно переклав на польську мову кращих російських поетів найрізноманітніших типів.

Практика перекладу приводить до висновку, що вимога близькості творчої індивідуальності перекладача до творчої індивідуальності автора оригіналу цілком підставна при інтуїтивному методі перекладу, коли перекладач залишається сам на сам з автором. Якщо перекладач озброєний науковим, філологічним, історичним, історико-культурним аналізом, то він може подолати психологічний бар'єр, який відмежовує його від внутрішнього світу оригіналу. Таким чином, широта діапазону перекладацької індивідуальності, яка забезпечує успіх при зустрічі з різними індивідуальностями авторів оригіналу, залежить від здібностей до перевтілення, від культурного рівня, від засобів розширення цього діапзону за допомогою об'єктивних методів вивчення першотвору для корекцій суб'єктивних вражень від нього. Анатолій Волков

ТЕОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ

ТЕОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ – філологічна наукова дисциплина, частина перекладознавства, яка розглядає процес перекладання, що складається з двох етапів – аналізу (сприйняття інформації) та синтезу (відтворення інформації). Загальна теорія перекладу встановлює універсальні закономірності передачі інформації, що висловлена однією мовою, на ін. Часткові теорії перекладу аналізують процес відтворення лексики, морфології, синтаксичних особливостей і виробляють рекомендації щодо ефективних засобів перекладання. З частковими теоріями перекладу взаємодіють стильові теорії перекладу, що узагальнюють досвід перекладу текстів, які належать до певного функціонального стилю. Є теорія перекладу наукових, технічних, офіційно-ділових, публіцистичних текстів, газетно- інформаційних повідомлень. Найрозвиненішою є теорія художнього перекладу. Мета цієї царини – всебічно досліджувати особливості процесу перекладання творів красного письменства.

У багатовіковій історії художнього перекладу в різні періоди існували неоднакові вимоги до праці перекладача. Вони змінювалися залежно від панівного естетичного ідеалу, від провідного творчого методу в літературі реципієнті, розуміння завдань і засад перекладу. Те, що для класиків або романтиків було нормою, для сучасного стану теорії перекладу, неприйнятне. Тому переклад слід аналізувати, враховуючи його історичну детермінованість. У більшості випадків перекладач визнає певні постулати перекладацького мистецтва. Вибір того чи ін. різновиду перекладу може бути інтуїтивним, але навіть у цьому випадку перекладач має своє, хай не усвідомлене, уявлення того, як належить перекладати.

Величезна вага перекладу для культурного життя народів з давніх давен спричинила постання теорії перекладу вже в античному Римі (Цезар, Пліній Молодший, Горацій). Античність вважала доцільним перекладати "слова за їх вагою, а не за кількістю" (Ціцерон). Народився вільний переклад. Християнське Середньовіччя вимагало суворого дотримання букви першотвору на шкоду мові перекладу. Вважалося, що в канонічному богонатхненному тексті не можна змінити жодне слово, навіть порядок слів. Так працював над Старим Завітом св. Ієронім, котрого Католицька Церква вважала покровителем перекладачів. Так перекладалися трактати Арістотеля. Склалася традиція буквального перекладу. Великі письмен¬ники Відродження Данте, М.Сервантес заперечували саму можливість перекладу художнього тексту. Класицизмові ХVІ-ХVІІ ст. було властиве вільне ставлення до античних зразків. Щодо цієї доби радше можна говорити не про переклад, але про переробку. Перекладачам, що стояли на позиціях романтизму, було притаманне прагнення проникнути в чужий поет, світ, відобразити внугр. життя першотв., не дуже дбаючи про адекватну відповідність. На зламі XVIII і XIX ст. різне розуміння мети П. й посилення перекладознавчих роздумів сприяє кристалізації його різновидів. У славнозвісній "Промові про Віланда" Й.В.Гьоте писав: "Існує два принципи перекладу. Один з них вимагає переселити чужоземного автора до нас, щоби ми могли побачити в ньому свого співвітчизника; другий, навпаки, вимагає, щоби ми переселилися до цього чужеземця й пристосувалися до умов його життя, способу висловлювання та особливостей". Гьоте фактично виділив і визначив два основні типи перекладу: вільний і точний. Але все ж таки в XIX ст. ані в теорії, ані на практиці не було чіткого розмежування не лише між цими двома типами, але й між власне перекладом, перекладом-націоналізацією та переробкою (переспівом, переповіданням), хоча потроху ці різновиди починають відокремлюватися. Зароджується критика перекладів.

Інтенсивний розвиток перекладної літератури в XX ст. надто в другій половині, зумовив великий науково- дослідницький інтерес до кардинальних теоретичних і методологічних проблем цього специфічного виду міжнаціональних культурних взаємин. У діалектичному зв'язку з перекладацькою практикою розвивається теорія. Поряд з науковцями виступають письменники, що прагнуть теоретично осмислити перекладознавчу проблематику. Загальний напрям перекладознавчої думки останнього часу – прагнення створити по-справжньому наукову теорію перекладу. У взаємодії теорії, практики й критики перекладу відбувалася повна диференціація з переробкою. З одного боку, йде розвиток найрізноманітніших різновидів переробок (надто драматично-театральних: інсценівок і драматургії обробок), з іншого, згідно із загальною тенденцією до науковості, інтелектуалізації, – бурхливий розвиток точного перекладу. Сучасна теорія перекладу негативно ставиться до вільного перекладу, відкидає такі явища як ідейна трансформація, осучаснення, онаціональнення, скорочення.

З 50-х рр. розпочалася дискусія, чи є теорія перекладу художнього тексту частиною лінгвістики (В.Фьодоров), літературознавства (К.Чуковський, Г.Гачечіладзе) або літературно-лінгвістичної науки (В.Коптілов). Останній підхід, що зважає на складність та багатобічність предмету дослідження, найбільш обґрунтований. У такому підході, зокрема, науково плідними є концепції поетичної моделі (Вяч.В.Іванов) і семантико-стилістичної структури (В.Коптілов). Але літературно-лінгвістичний підхід належиться сполучати з культурологічним (історико-культурним) підходом. Доцільність такого об'єднання підтверджується, зокрема, тим, що перекладом останнім часом зацікавилися репрезентанти нефілологічних наук: історії, культурології, етнології, психології, інформатики, кібернетики. Теорія перекладу набуває комплексного міждисциплінарного характеру. Поєднання літературно-лінгвістичного і культурологічного підходів, увага до позамовних та позалітературних чинників дає змогу визначити місце перекладу у системі культурних взаємин, його значення в суспільному та культурному житті народів, збагнути детермінованість перекладу позаіндивідуальними чинниками. Об'єктивні причини зумовлюють вибірковість звернення перекладача до саме цього тексту. Соціальні і соціально-культурні обставини не лише, так би мовити, ззовні тиснуть на перекладача, але й значною мірою визначають його суб'єктивну зацікавленість певними творами. Залежно від "паралелограму сил" об'єктивних і суб'єктивних чинників виникають різновиди перекладу: буквальний, точний, вільний, скорочений, коментований, переклад-осучаснення, переклад-онаціональнення, переклад-ідейна трансформація. Позаіндивідуальні чинники великою мірою пояснюють художні особливості перекладу, впливають на його якісний рівень (як щодо репрезентативності, так і щодо художності). З іншого боку, те, що переклад набуває значення в суспільному і культурному житті народів-реципієнтів, і те, в чому саме полягає це значення, теж пояснюється позаіндивідуальними причинами. Обопільний взаємозв'язок суспільство – переклад існує на всіх історичних етапах. Анатолій Волков

ТОЧНИЙ ПЕРЕКЛАД

ТОЧНИЙ ПЕРЕКЛАД – один з двох, поряд з вільним, основних типів перекладу, що були виділені ще Й.-В.Гьоте. Головна ознака точного перекладу – точність щодо передавання змісту й відтворення термінів. Точний переклад художнього тексту (певною мірою також публіцистики) має за мету відтворення не лише змісту, але й форми першотвору, дати максимально адекватне уявлення про всю систему художніх засобів і стиль першотвору. Точний переклад не слід плутати з буквальним, до якого він часом у незугарних перекладачів може наближатися. Для гострішого відмежування точного перекладу від буквального інколи пропонують терміни адекватний, вірний або повноцінний. У наш час точний переклад є основним типом у перекладацькій практиці. Анатолій Волков